НУШ 2.0

Чи хотіла я ходити у школу — не пам’ятаю. Була шкільна форма — синя сукня з плісе, гольфи, були пухнасті айстри з дачі, портфель, банти. А от чи було бажання сидіти щодень і вчитися — хтозна. Перші роки школи пам’ятаються, як у тумані. Окремими спогадами час від часу виринають з глибин підсвідомості якісь згадки. Про літеру «Ф», що взялася в боки. Про гру «в резинку» на перерві. І про першу персонально для мене урочистість — коли Ольга Федорівна вручала підручник «Супутник Букваря» за те, що я швидко опанувала всі букви, навчилася складати їх у слова й озвучувати так скоро й виразно, ніби вони йдуть від мене особисто.

Школа моя була прекрасна попри те, що згадок не дуже багато: враження лишилися однозначно теплі, а це — головне. Однак нині я розумію — це була саме моя школа. Це була школа дитини з гіперболізованим відчуттям обов’язку, бездоганною поведінкою і вкладеними у голову дідовими словами: «Робити все треба якнайліпше. Байдуже, чи ти горнеш у полі сіно, чи ти виписуєш у зошиті свої літери». Мій син у реаліях тієї школи, може, і вчився б, та через безперервні «чому» й «навіщо». І спостереження за всіма 5—10-річками переконують, що це не про невихованість, а про загальну інакшість.

Тож будьмо й ми інакшими! Відкритими і гнучкими, швидкими і наполегливими, цікавими і безстрашними! Будьмо, як наші діти!

Нумо шукати відповіді на свої «чому» й «навіщо», і — у новий навчальний рік!

До зустрічі в електронному та друкованому журналах!

Нехай щастить!

З повагою головний редактор Ірина Лахнеко

Київ
2019